понеділок, 26 березня 2018 р.

Бібліотекарі на варті миру і спокою

25 березня 2018 року, як завжди, бібліотекарі  нашої книгозбірні, взяли участь у Хресній ході вулицями Буська. На чолі з деканом Буського деканату УГКЦ Володимиром Залуцьким та настоятелем парафії св.Станіслава о.Яном Стахурою і вісімнадцятьма священиками та більше ніж тисячею учасників. Хресна дорога почалася від монументу Ангела Хоронителя міста Буська, що на площі Ринок


Головними організатороми цього величного духовного дійства завжди є настоятелі  костелу св.Станіслава в Буську

\

У пам'ять про тернистий шлях Ісуса в часі посту несли хрест священики, освітяни, культпрацівники, люди старшого покоління, діти, молоді сім'ї, а також люди з особливими потребами

  

У 2017 році  в намірах за мир, спокій, єдність і добробут парком І.Франка несли хрест

 

А у 2018 році набагато більша кількість людей несли хрест, стація за стацією



Цій загальноміській, релігійній ході передувала підготовча робота в бібліотеці, постійно проводилися духовні години о. Лозовим http://buskl.blogspot.com/2017/02/blog-post_15.html 

 


На стелажах пункту Європейської інформації у читальному залі організовано виставку колекції Біблій мовами ЄС

 

Редколегія блогу

пʼятниця, 9 березня 2018 р.

Участь бібліотеки у просуванні Шевченківського лауреата 2018

Блог за посиланням http://buskradio.blogspot.com/2016/ спершу планувався Інтернет-центром Буської бібліотеки для розміщення підкастів радіопередач Буського районного радіомовлення. Однак, коли після подій блогплатформи у Львові, енергійна команда Буського радіо створила свій блог за посиланням http://byskeradio.blogspot.com/ , то перший блог назвали "Книжкові презентації".

Спершу тут розміщувалась інформація про нові книги місцевих авторів.

Та згодом господарем блогу cтав поважний сусід Буської ЦРБ ім. І.Котляревського Адам Іванович Тарновський.

Перед книгою, яку презентував Адам Тарновський, відчинилась остання брама на здобуття Шевченківської премії

Сьогодні

Порошенко вручив Шевченківські премії лауреатам 2018 року

 

Президент України Петро Порошенко вручив Національні премії імені Тараса Шевченка лауреатам 2018 року.

"На здобуття високої державної нагороди претендувало майже 70 номінантів, і лише восьмеро з них успішно подолали перегони. Вітаю ваше рішення про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка 2018 року. Підписаний указ свідчить про те, що я його повністю підтримав", - сказав П.Порошенко на церемонії вручення премії в п'ятницю в Києві.

Згідно з указом глави держави, премія присуджується письменниці Еммі Андієвській - за книги поезій "Щодення: перископи", "Маратонський біг", "Шухлядні краєвиди", "Бездзиґарний час", "Міста-валети"; художнику Павлу Макову - за творчий проект "Втрачений рай"; публіцисту Сергію Плохію - за книжку "Брама Європи"; композитору Вікторії Польовій - за хорову симфонію на канонічні тексти "Світлі піснеспіви".

Крім того, премію отримали режисер Володимир Тихий, оператори Ярослав Пілунський, Сергій Стеценко та Юрій Грузінов - за цикл історико-документальних фільмів про Майдан 2014 року.

"Установити на 2018 рік розмір Національної премії України імені Тараса Шевченка 240 тисяч гривень кожна", - йдеться в указі.

 


 

Ще у грудні 2016 року, вітаючи захисників України Адам Іванович передбачив блискучу перемогу книзі "Брама Європи " та її автору Сергію Плохію.

84 - річний блогер книжкових презентацій http://buskradio.blogspot.com/2016/12/blog-post_28.html ,пророкуючи перемогу, сказав : 

"Очевидно, його ім'я буде внесено в Золотий фонд української науки, а Україна пишатиметься тим, що на її стрижалях, поруч з ім'ям Михайла Грушевського, з'явилося ім'я Сергія Плохія"

 

 

понеділок, 5 березня 2018 р.

До 65-річчя смерті Сталіна

Cпогади 92-річного жителя міста Буська Степана Давидовського.

 

(На вимогу автора текст подано без змін і без виправлень)

ПЕКЛО В СТАЛІНСЬКІМ «РАЮ»
Пізно ввечорі  6 березня 1953 року, до смертної камери що по вул. Чапаєва у Львові, від радіорупора що висів біля оперного театру, доносилась траурна музика, Прислухаючись добре, впало підозріння що щось сталось, але що?, бо перед святом днем жінки «8-ме березня» такої музики по радіо ніколи не транслювалось. Мелодія музики змусила задуматись. І дивно було те, чому нас раптово перевели з загальної в смертну камеру, поскільки у мене було 15 а в напарника 20 років концтаборів. Смертна камера мала особливий вигляд, два тапчани «гроби» прикуті до підлоги, вікно з зарешеченем з дашком високо під стелею, лампочка горіла день і ніч, в куті прикута до підлоги параша, в камеру ніхто не заходить, їсти подають у маленьке віконце. Ранком якась жінка з обслуги, подаючи сніданок сказала тихо «ребята Сталин умер». Мій напарник Хазанюк, бувший майор Радянської армії впав в істерику, шкодуючи і ридаючи за батьком Сталіним, я ледве його успокоїв, кажучи добре що так сталось. Але, коли на добре забілених стінах камери він прочитав написи, тих що пішли з ньої на той світ, то його погляд і думки відразу змінились, відносно «батька народів». Наприклад, як пам’ятаю один із написів добрим каліграфічним почерком був такий “Я районів провідник Крукинецького району, завтра буду розстріляний. Прощайте! Слава Україні. Лютий 1953 року». Дату і псевдо забув мій напарник. Хазанюк і я об’явили голодівку, щоб нас забрали з цієї кузні смерті в іншу камеру, бо добре налякались, особливо він, бо думали що деспот сконавши буде що пожирати свої жертви по заповіту, як колись в давнину фараони в день своєї смерті заповідали скільки тоді рабів принести в жертву за його благополуччя в потойбічному житті. Накінець етап, дорога дальняя… В кожному вагоні-пульмані приблизно сто чоловік в’язнів, як оселедців у бочці. Поїзд їхав все дальше на схід. Конвоїри ранком і вечером обстукували обшивку вагонів деревяними молотами, чих то з в’язнів не підірвав доску в обшивці чи підлозі. Не дивлячись на те що вагони були добротно обмотані колючим дротом, щоденно в’язнів рахували, зганяючи всіх в одну половину вагона, як мишей. Приблизно на двадцятий день цієї екскурсії зупинились на кінцевій станції Уськута, дальше дороги не має. Через день нас перевантажили як вантаж  у  трюмі баржі, яку тягнув на буксирі коліний теплохід, вниз по ріці Лена. В трюмах духота, сморід, питии не дають, а від солених кислих помідорів дуже хочеться пити, адже на то вони і є садисти, щоб познущатись над людьми, хотя в’язнів за людей не рахували, це були бідні, безправні істоти, з якими можна робити що завгодно. В ілюмінаторі проглядались чудові пейзажі сибірської тайги і скалистих гір. А на душі було ох як тяжко. Через кілька днів повернули вверх по ріці Вітім. В’язні відчуваючи сильну спрагу, стали проявляти кмітливість, прив’язавши до фляжки мотузок, стали через ілюмінатор набирати воду, якої і я напився. Пливучи баржою і їдучи поїздом, ночами, як око сягало, скрізь виднілись освічені прямокутної форми площі, це були сталінські концтабори. Від цього видовища ставало страшно, скільки рабів там животіло в нелюдських умовах і гинули далеко від своїх домівок, і рідних, і добра половина з них кажуть без вини винуваті. Щоб мати рабів феміда правосуддя Вишинського з натхнення «вождя всіх народів батька Сталіна» придумала все, за колоски зібрані на полі, всього одну жменю 7 років, запізнення на роботу 5 років, щось не так сказав 10 років, або підставні свідки і т.д., а вже що стосувалось різних політичних мотивів, то тут не було ніяких обмежень, двійки, трійки, трибунали. Найбільше утримувалось в таборах українців. Як сказав до мене один казах: «Слушай, кто у вас на Украине ещо остался? Везде в лагерах хохли». Тимчасом в трюмах, баржі багато в’язнів захворіли на дизентерію. рівнож і я, а допомоги медичної практично не було, хотя лікар їхав з командою охоронців, але мабуть для того щоб «правильно» скласти акта у випадку смерті в’язня. Накінець кінцева зупинка пристань Бодайбо. Привезли нас туди де Макар телят не пас, а закон – тайга, прокурор – ведмідь. На той час в мене піднялась температура і почалась галюціонація, і мене помістили в лазарет ОЛГТУ. Щоб я з ліжка не впав, мене хворі в’язні обставили тумбочками і вже вважався безнадійним. Як потому мені сказали я всіх кликав своїх рідних, навіть свою собачку, а мені в цей час було так добре, ні про що не думав, бачив всякі привиди, але не страшні, більш подібні на священників і святих. Тим часом санітар дістав від лікаря вказівку, заготовити бірку, яку чіпляли ло великого пальця ноги і мішок в якому хоронили. Однак санітар політв’язень, бувший вояка з Іркутська, на свій розсуд, вночі зробив укол сильнішої дії, і сталось чудо, на ранок я віджив. До самої смерті буду надзвичайно вдячний цьому доброму хлопцеві з Іркутська. Ледве став на ноги, буквально через кілька днів, мене направили під конвоєм на каторжні роботи, штабелювати ліс, який подавав конвеєр з ріки на естакаду і я ледве живий раб сталінщини був змушений встигати, невстигаючих били дрюками, ті що самі не робили, а з конвоїрами були в союзі. Черед два місяці відправили мене ще дальше «…где золото роют в горах…», де згідно з романом «Угрюм река» володарювали Громови, злотий принск Артьомовський, концтабір великий, близько п’яти тисяч в’язнів, політичні і побутовики разом. В лагері господарював «отаман» Решетов, з політв’язнів, ставленик лагерної адміністрації. В кожному лагері хтось господарював, хто сильніший, або кого захотілв адміністрація. Ділились в’язні за таким складом, злодіїв законі (вори), суки – це ті що зреклись злодійських законів і мужики, це переважно завзяті роботяги, нейтральні, які на всіх працювали, з числа політичних і побутовиків. Цей «отаман» Решетов мав свою бригаду особистої охорони в основному з політв’язнів. Але на той час я в цьому нічого не розумів. При прийомі свіжого контигенту йшла сортировка в’язнів, яку проводило табірне начальство з «отаманом». Мужиків, політичних і сук зачисляли по бригадах на підземні шахтні роботи, а злодіїв в законі, яких виявляли, не знаю як це сказати, їм влаштовували содому і гомору. Заводили в лазню чи пральню, роздівали наголо, примушували з’їсти кусок мила, затим били, насилували, а потім вже мили. Звичайно не всі з них виживали, бо дехто ставив опір і це все робилось на очах табірних наглядачів. Мене чомусь «отаман» собі сподобав і зачислив в свою охорону, може за те, що був молодий. Умови в таборі були тяжкі, працювати заставляли, били, молоденьких хлопців примушували до гомосексуалізму, їх називали «пестухами». Хотя говорили що в їжу в’язням підсипають якийсь порошок щоб у мужчин не було ерекції, але мабуть не на всіх воно діяло. Були випадки що такі хлопці вішались, або сходили з розуму, звичайно останніх вважали симулянтами. Серед в’язнів панувала поножовщина, хуліганство, урадіжки, смертельні випадки на шахтах і каліцтва, вбивства конвоїрами і т.д. Так що біля концтабору був солідний цвинтар, але не такий як у нас, звичайно без хрестів і написів. Я звичайно, з початку не тямив що до чого, бо в такій ситуації ніколи не був і в книжках не читав, це страшніше за війну. Тим часом бригада в якій я був охороняла свого «отамана», підтримувала порядок в зоні серед в’язнів і працювала на будівництві внутрі зони. Я працював теслею, ніби добре, бо в шахту не ходив, а там важче. Але з часом побачив все, в барак приводили в’язнів на допит і тортури, до нас в бригаду давали таких примусово працювати і за ними кого небудь із нас закріпляли, з тим щоб любим шляхом примусити працювати. Одного разу і за мною закріпили такого, бувшого фронтовика-танкіста, здається Миколою звався. Він сильно переживав бо знав куди потрапив, але я з початку з ним поговорив, розпитав за що сидить і т.д. тай кажу – Миколо, можеш працюй, а не можеш чи не хочеш, сиди, відпочивай але як хтось наблизиться з бригади, то працюй, мене не підводи. Так він пробув місяць і його списали в іншу бригаду. З часом «отаман» Решетов чимось недогодив табірному начальству, а може зазнався і рішили його усунути, але як? Запускають в зону спеціально підготовлену, згуртовану групу в’язнів з етапу, також з своїм “ватажком» Іваном. З дня на день наростали щораз більші чвари і бійки між в’язнями, Нашу бригаду стали водити на роботу по відбудові шахтарських будівель – кулібіни, де промивають золото, що згоріла. А підпалилт охоронці з МВС, вкравши золото, одного конвоїра вбили, закрили в приміщенні щоб згорів, а самі скрились. Ходити на шахту було одне страхіття, посилений конвой з собаками, дресированими вівчарками, яких напускали на задніх в колоні, коли йшли на роботу, за найменше порушення колону садили на землю навіть при 45 морозі, а були там морози до 55 градусів, а якщо не хотіли сідати, то стріляли чергами з автоматів над головами щораз низше. Часто кого небудь вбивали, це в них пусток. Так знущались над в’язнями особливо коли йшли з роботи і голодні і втомлені, бо на роботу старались доставити вчасно, щоб шахтоуправління не мало претензій, бож добували золото. І так в ніч з 3-го та 4-те лютого 1954 року настав в зоні критичний момент, «ватажок» Іван, при підтримці табірного начальства підняв бунт протии «отамана» Решетова». В’язні думали що в такий спосіб, вони здобудуть кращу долю, й керівництво табору, винуватці тих знущань і безпорядків, оставались в тіні. В ночі після дванадцятої години, коли прийшла в зону зміна з шахт, приблизно 1000 чоловік, обурених і озлоблених діями конвоїрів, і щоб вилити свою злобу «ватажок» Іван повів їх на штурм нашого бараку, який окружили зі всіх сторін, а табірне начальство спостерігало і рядом конвой на вишці також. Коли штурмуючі в’язні побачили що їм не взяти забарикадований барак, облили бензином і підпалили. Барак горів смолоскипом, хто вистрибав у вікно, того тут же колами вбивали сидячи на підлозі задихаючись від диму, я виглянув у вікно, на снігу лежало вже багато трупів. Дим виїдав очі, я чекав своєї черги на смерть, але я вичікував хотілось житии, мав надію що Бог допоможе, бо помоливсь до нього. Нараз чую під вікном голос «Стьопа! Стьопа!» Виходи Тебе ничего не будет, виходи если живой. Це мене розшукував мій знайомий, бувший підопічний Микола. В бараці вже майже не було нікого, дихати не було чим, чадний дим виїдав очі, дихати стало важко. Ще раз виглянув у вікно, страшно помирати такою смертью, але відваживсь і вистрибнув. Побачив як араз над моєю головою здійнявся ліс дрюків, але прозвучав голос «Стойте єто свій, мужик!» Дрючки опустились, мене відвели через натовп взад і нараз я почув тріск «Барак рухнув: палаючи і живцем погрібши ще тих небагатьох що там залишились». Будучи напівголий,бо на сорочку накинув тільки куфайку, в таку нічну стужу, подався крадучись в інший барак до знайомих. Ранком з іншими в’язнями пішов подивитись на це побоїще. На згарищі лежали обгорені трупи, а на снігу ті що побиті, всього більше тридцяти із сорока, які були в бараці. Через кілька днів комісія із Москви стала визивати на допит, бо велось слідство по тій справі. Але щоб позбутись свідків, мене через якийсь час, закувши руки в кайдани, посадили в літак і під конвоєм відправили в Іркутську тюрму. Так замітали сліди своїх злодіянь, ті що сіяли незгоду між в’язнями. Невдовзі знову етап вже на будівництво Братської ГЕС, де почались нові митарства і пригоди в сталінськім «Раю». Такий рай батько Сталин обіцяв всім, бо гарантії не мали і ті що з ним сиділи разом за обіднім столом. Він говорив так: «Кто был, тот не забудет, а кто не был, тот будет:» Так і Ленін пророкував, чим любимо хвалитись та бідне начальство «Что преступный мир, сам себя уничожит».
Давби Бог, бо на сьогоднішній день, в нас ще є немало тих з когорти злочинного світу. Крім цього табірне начальство ссилалось на таке вчення Леніна, що найзапеклішого навіть ворога треба як можна більше використати для здійснення своєї мети. Так і робили за миску баланди треба було добре працювати, а ні то постійно сидіти в БУРі, або ШІЗО. Я звичайно не привик байдикувати і працював добре, бо в роботі про все забував, ну і хотів якнайшвидше вирватись з цього пекла. На цій фотографії що бачите, стоять в’язні біля будинку в Азьобі, який будували політв’язні з Тернопільщини. Це зліт передовиків виробництва управління лагерів п/я 410, де був начальником Евотигнеев, а начальником політвідділу Цариков. В почесній грамоті яку мені дали написано «За высокие производственные показатели 125-127 %, примерное поведение и активное участие в общественно-масовой работе». Звичайно і там треба бути людиною і доказати що твоя гордість вища за їхнє лицемірство. Але як можна погодитись з тим, що в’язням, яких за людей нерахували, видавали грамоти на якій червоний прапор з зображенням Сталіна і Леніна, і написом «Под знаменем Ленина-Сталина, под. руководством комунистической партии – вперед, к победе комунизма!» Цю ідею пропагували де треба і нетреба, а також по цілому світу, але в неї ніхто так і не повірив, бо не можна збудувати справжній рай на людських сльозах і крові. На фотографії я крайній зліва в кашкеті. Тут мною життя і скитання в концтаборі описано дуже коротко і стисло, а щоб все описати вийшлоб кілька томів.
                        
                          Написав Степан Давидовський
                                    М. Буськ
 


РЕДКОЛЕГІЯ БЛОГУ